Летіли… Тієї зловісної весни 1986-го. Та щось сталося з рідним краєм, бо зустрів їх смутком і Чорнобильською бідою. Це ж потрібно було отій чорній зірці впасти біля самісінького серця України, аби отруїти радіоактивним злом і землю, і воду, кинути в душі і долі людські стільки горя, журби й безнадії, перетворити квітучі села в безлюдну пустку, яку стали називати коротко і страшно - зона відчуження… Гнані страхом невидимої загрози лишали люди, а з ними й лелеки, обжиті місця і селилися, хто де. А в снах бачили постійно ту землю, де народилися, де навіки лишили батьків, дідів, прадідів… А туди, в зону лиха, з усіх кінців зліталися інші соколята, аби зарадити біді, зупинити її навіть ціною власного життя - ліквідатори. Чимало побувало там і наших земляків, серед них - Валерій Владиславович Стоцький.

Тоді, в 1986-му, він працював заступником директора райсільгосптехніки з механізації тваринницьких ферм. Як офіцер запасу через військкомат був відправлений на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Навіть думка не промайнула, аби якось відкрутитися. «А хто, як не ми? - відповів стиха, але так впевнено і твердо мій співрозмовник. - Комусь потрібно було захищати від лиха свою землю, сім’ю, дружину, дітей, а, значить, і всю Україну. Тому й стали на двобій з чорнобильською бідою і я, і тисячі таких, як я». Бачила, як боляче згадувати цьому привітному, сивочолому чоловіку все пережите… З голубих аж синіми стали його очі з вологим полиском. Із серпня по 15 грудня 1986 р. був В. В. Стоцький в небезпечній зоні. Спочатку їх військова частина базувалася в лісі поблизу села Термахівка Іванківського району Київської області. Вони, близько 700 чоловік, жили в наметовому таборі, а поряд - колючий дріт, бо зона. Бригада, яку він очолював, розширювала дорогу від атомної електростанції до с. Копачі (6 км), куди спецтехнікою підвозили бетон, залізні конструкції, які перевантажували на інші техзасоби і доставляли до зловісного четвертого реактора, аби заховати його під бетонним саркофагом, щоб не дихав смертю. - Працювали в респіраторах, у кожного прикріплений спеціальний накопичувач, з допомогою якого вимірювали рівень радіації, що отримували, аби не переборщити з допустимою дозою, - згадує В. В. Стоцький. - Тут працював я 15 діб. Не дозволяв довше бути рівень радіації. Довелося побувати і майже біля самого 4 енергоблока, де дозиметр аж «зашкалював». Відбував вахту Валерій Владиславович і в Прип’яті - містечку енергетиків-атомників, де знімали верхній забруднений шар грунту і схороняли його в бурти під накриття, поки ним не займуться хіміки. Потім був Чорнобиль, Зелений мис… - Якими є Ваші спогади про Чорнобиль? - Болючими. - Чи стирає їх час? - Він іноді лікує, але не таке. Цього забути не можна: ні сплюндровану атомом землю, ні рудий ліс, що стояв зловісною мертвою стіною. Ми розуміли, що підступна радіація підточує сили кожного, але чесно виконували свій обов’язок. - Що додавало сил Вам там, на Чорнобильській передовій? - Любов до своєї землі, своєї родини, підтримка близьких. Ми не відчували себе приреченими, як і ті пожежники, що гасили смертельний ядерний вогонь. Пам’ятаю, як приїхали з концертом Алла Пугачова і Борис Мойсеєв зі своєю групою. Виступали в пристосованому літньому кінотеатрі. Це для нас було свіжим ковтком повітря… Співала Пугачова довго, роздавала автографи. Ми тоді були потрібні країні. - А що ж тепер? - Тепер маю статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС І категорії, інвалід ІІ групи, працюю головним інженером в КП «Комсервіс». Маю двох дорослих дітей, двох внуків. Є для кого жити. От тільки б здоров’я… А ще боляче, що залишилися ми незахищені державою. Є закони, які надають пільги, шкода лише, що більшість з них так і залишається на папері. А на ділі - навіть відповідну пенсію, гарантовану законом, доводиться відстоювати в судах. Чорнобиль назавжди залишиться нашою біллю. Молимо Бога, аби все це, як і японська «Фокусіма-1», ніколи не повторилося.