Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.

Глинівці – центр сільської ради ( до 07.06. 1946 року – Ляхівці). Розташоване за 27 км. на захід від районного центру, за 55км. від обласного центру м. Житомира та за 18 км. від залізничної станції Кодня. В селі населення – 603жит. у 263 дворах. «Назва села вказує на те, що в ньому жило багато поляків і що вони володіли цим селом.- пише у своїй роботі про історію села Глинівці ( Ляхівці) Ю Андрійчук, - Ляхи – ще стара назва поляків. Так що нічого образливого в цьому найменуванні села не було. І лише загарбницькі війни, політичні та релігійні чвари зробили колись нейтральне слово « лях» образливим. По обидва береги невеликої річки люди виявили білу і червону глину. Дуже гарна була глина, використовували її і на будівництво, і на біління хат. І на виготовлення посуду та іграшок. Тому це поселення так і назвали : Глинівці.»

На північний захід від районного центру, за 4 км. від залізничної станції Града та за 25 км. від обласного центру – міста Житомира. В селі нараховується 336 дворів, в яких проживає 470 жителів, із них 5 – інвалідів Великої Вітчизняної війни, 5 – учасників бойових дій, 200 пенсіонерів.Cільській раді села підпорядкований хутір Чубарівка. Село дуже давнє. Відоме з 1609 року як Волосово. Легенда про поетичну історію кохання розповідає, що на березі річки Гуйви поселився шляхетний панич, який закохався у місцеву красуню, волосся якої покривало землю біля неї і нарік місцевість Волосів. А інша легенда пояснює походження назви села тим, що жителі села в основному займались тваринництвом. А в ті далекі язичницькі часи покровителем пастухів і тварин був могутній бог Велес або його ще називали Волос. І на тому місці, де було колись місце поклоніння богу Велесу, виникло поселення, яке люди назвали Волосово. А ще розповідають, що в цьому селі багато розводили коней і заготовляли кінський волос. За іншою версією – поселилось в цій місцевості плем’я високих та великих людей - Волоханів. Вони жили мирно та обробляли родючу землю, переживаючи на своїй землі всі колізії історії. З плином часу назва села трансформувались у Волосів. Село Волосово у XVII столітті село належало поміщику Самуелю Медлішевському, у 1888 році мало дворів -145, жителів – 1167. Було пізніше розділене між кількома власниками: Гуменецькими, Трипольськими, Яковськими, Гоголями.

Місто Андрушівка розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні. В сучасному прапорі та гербі, хоча варто сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.

Березине засноване на початку XX століття як хутір.

Назва села «Городище» свідчить, що багато років тому, а може й століть, на цьому місці було якесь поселення, - воно було покинуте, може, спалене чи зруйноване. А пізніше, на цьому ж місці, люди знову зводили нові будівлі і жили на старому, напівзабутому городищі.

Поблизу с. Зарубинці був хутір Гандзів. У 1928 р. в ньому було 6 жителів, 2 двори, зараз його немає. Жителі перейшли жити в с. Зарубинці, а хутір під час колективізації зруйнували.

Старосілля - село, що розта­шоване на правому березі Гуйви. Назва села говорить сама про себе: в цьому поселенні з дав­ніх-давен жили люди. На терито­рії села і навколо нього знаходились предмети, що по типу об­робки можна віднести до епохи мезоліту, що відноситься до IX-VIII століть до н.е.

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася «Криничка». Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі «Чумацьким Шляхом»). А біля цього шляху було озеро, яке називалось «безодня».