Протягом XIX століття роздрібнене між їх нащадками та спадкоємцями на ще дрібніші частини. У 70-х роках XIX ст. частиною Волосова заволоділа сім’я цукрового магната Терещенка. Їм належало 310 десятин землі. Він збудував на мальовничому пагорбі економію, дерев’яний міст через річку, який пережив всі революційні буревії та війни і в 1950 році послужив матеріалом для хати місцевому жителю. Отакою була якість будівельного матеріалу. В часи Терещенка міст служив і як стаття доходу – митник збирав дань з селян, які, прагнучи скоротити шлях додому, платили мито за його користування. Повністю змінилось життя всієї округи , коли Терещенко побудував цукровий завод в селі Іванкові і почав вирощувати цукрові буряки. Малоземельні селяни працювали у нього заради постійного заробітку. Старожили села розказують, що пам’ятають, як восени, коли приходила пора копання буряка, на мосту грав духовий оркестр і управитель заохочував обіцянками гарних заробітків селян, які наймались на роботу. А після закінчення сезону – святковий обід для всіх, хто працював. Церква Михайлівська, дерев’яна, збудована в 1775 році на кошти прихожан, а в 1874 році на їхні ж кошти обновлена, кам’яна каплиця була збудована над трьома чудодійними джерелами, які і до сьогодні допомагають людям позбутись недуг. В 1899 році в селі Волосів проживало 1350 жителів в 232 дворах, в 1941 році було 1326 жителів і 315 дворів. Село Волосів до 1923 року було в складі Котелянської волості Житомирського повіту. Про роки голодомору жителька села Свистун Поліна Андріївна ( 1921 р. н.) згадує таке: « Мені було одинадцять років, коли почався голод. 1932 – 1933 роки були дуже тяжкими і голодними. Багато сусідів, односельців померло. У них, у Сингаївських,( дівоче прізвище Поліни Андріївни) була дуже дружна сім’я, ділились всім – навіть останньою скоринкою. Їсти приходилось багато різного. Часто варили листя акації, молодий кінський щавель, пирій. Пам’ятаю, як одного разу прийшла до тітки і та пригостила її коржами із моху. Дуже добре пам’ятаю, що вони були страшенно несмачні, зовсім неїстівні. У нас була корова. Із молока варили кашу із бур’янами, а дуже зрідка – з пшоном, яке вдавалось вимінювати за молоко. Якось до них приїхала тітка із Ленінграда і запропонувала батькам продати корову, а гроші дати їй. А вона за ці гроші буде купувати продукти і відсилати їм. Від неї батьки часто отримували посилку з сухарями, крупами та ін. Таким чином, вся сім’я спаслася і ніхто не помер у ті смертоносні роки.» Касянова Анастасія Миколаївна (1918 року народження) розповіла, що їй довелось пережити страшну трагедію – під час голодомору у їхній сім’ї померли обоє батьків. Залишилась вона – чотирнадцятирічна дівчинка і шестеро її братів і сестер. Приходилось дуже важко. Та ще 1933 році у них із хліва було викрадено корову. І не тільки у них, а і в сусідів теж вивели худобу із хлівів. А корова на той час – це ж була годувальниця. Їли бур’яни, листя із вишні, коріння рогози, мерзлі овочі, що вдавалось знайти на городах. Пам’ятає, що померлих на вулицях, у хатах – кругом, де заставала їх жорстока смерть, звозили возами у велику яму на цвинтарі. Серед мертвих траплялися і ті, що ще дихали. Коли яма наповнювалась, її загортали і копали іншу. Влітку, коли до жнив було вже недалеко, люди зрізали на колгоспних полях колоски. Ох, за ці колоски людей могли віддати на смертну кару, як злісного крадія. Фещенко Ганна Кирилівна (1926 р.н. ) розповіла, що пам’ятає як члени комісії знайшли та забрали сховане в горнятку зерно, яке мама приховала у грубці. Потім вилляли кулешик із бур’яну посеред хати, залишивши сім’ю навіть без цієї немудрої страви. Ганна Кирилівна згадувала, що в сім’ї її тітки по матері, що проживала в Антополі, померли від голоду всі діти. Мати, дізнавшись про це, послала маленьку Ганнусю до неї із буханцем хліба. Але це їй не допомогло – вона зразу з’їла весь хліб і теж померла. Жительки села пам’ятають випадки канібалізму у селі. Щороку, 9 травня, біля братських могил, де спочивають 117 воїнів, які віддали своє життя за мирне небо над селом Волосів збираються односельці, щоб вклонитись їхньому світлому подвигу. За роки перебудови занепало місцеве сільськогосподарське підприємство «Волосівське». Та як вода річки Гуйва, розмірено тече життя в селі: з трудовими буднями і святами, весіллями, народженням дітейі похованнями. Зараз це надзвичайно мальовниче село газифіковано, що вселяє надію на краще життя. Працює та наповнює село дитячим щебетом Волосівська ЗОШ I-II ступенів, де навчаються 18 дітей, працює 6 вчителів, які всі мають вищу освіту. За трудові та бойові успіхи багато жителів села нагороджено орденами і медалями . Серед них Свистун Григорій Тихонович, Гаврилюк Іван Павлович, Фещенко Анатолій Кирилович. З 1805 по 1813 рік поперемінно, потім постійно жив у Волосові Алоїз Фелінський ( 1771 – 1820 ) – польський вчений, поет, драматург і перекладач, літературознавець кінця XVIII століття – початку XIX століття. Активний учасник визвольного повстання під керівництвом Т. Костюка. З 1817 року певний час жив у своєму маєтку у селі Волосів. Уродженцем села є поет Олександр Анатолійович Рихлюк (1957 – 1992) Народився 2 січня 1957 року. Закінчив Житомирську середню школу №20, Літературний інститут імені М. Горького (1981) Працював кореспондентом районних газет, у Житомирському обласному телерадіокомітеті, в газеті « Народний Лікар». Учасник VII Всесоюзної наради молодих літераторів (1980) Його перша збірка « Серце живого Прометея» мала успіх в літературних колах. Свою другу збірку поезій «Обвуглені літописи руїн» він підготував до друку і видав у 1991 році. Трагічно загинув 20 вересня 1992 року, на 35-му році життя, в автомобільній аварії. Силами рідних та друзів була випущена книга « Тет – а –тет або Віч –на – віч із вічністю» як пам’ять про поета.