Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.

Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.

Гардишівка розміщена на 50 градусів північної широти і 29 градусів східної довготи, на правій стороні течії річки Гуйви, притоки Тетерева. Походження села Гардишівка, за переказами, зв’язане з прізвищем першого поселенця – лісника Гардаша. На місці, де розташоване село, був ліс. Хоч селище виросло, в основному, за роки Радянської влади, воно має свою багатовікову історію. Ще в сиву давнину на березі річки Гуйви ( Гунви) жили люди. Росли в лісі великі дуби віком понад 200 років. Із розповідей старожилів на початку ХХ ст.. в лісі було знайдено молотки та сокири з каменю. В лісі водились бурі ведмеді, вовки, кабани, козулі та інші звірі. Тут же була велика ловча яма, яку називали «вовчою ямою», з часом вона осунулась і залишилась невелика улоговина, яку засипали сміттям. В 1941 році дуби були зрізані німецькими військами і вивезені в Німеччину. Під час нападу татарів на поселенців міст, який проходив через річку Гуйву обсмолили смолою в суміші із клоччям, і коли татари рушили на міст поселенці навпроти пустили коня з підпаленою смолою. Міст загорівся – татари потонули. По сьогоднішній день це місце називається «Татарський брод». Коли будували новий міст, було знайдено кольчуги.

На території Андрушівщини люди появились понад 100 тис. років тому. Їх стоянки виявлено поблизу Андрушівки, Яроповичів, Мостового. Тут знайдено кам’яні знаряддя праці: рубила, скребла, гостроконечники. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів-орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня. З початку нової ери на нашій території появилися слов’янські племена, які були землеробами. Немаловажну роль в їх житті також відігравало скотарство на що вказує донині збережена назва села Волосів (походить від назви слов’янського бога Велеса (Волоса) покровителя тварин і, зокрема, худоби). Історія Андрушівщини ІХ-XIV століть тісно пов’язана з історією Київської землі, яка на південному заході доходила до Південного Бугу. Із виникненням Київської держави появилася необхідність укріпити південне порубіжжя від нападів кочівників. Тут виникають оборонні споруди, які відомі під назвою Змійові вали. Довжина цих величезних земляних насипів в Україні – понад 2000 км.. Збереглися вони здебільшого в лісах, а на полях давно розорані, а якщо і збереглися, то простежуються лише на невеликих ділянках. На Андрушівщині вали частково збереглися в районі Старої Котельні, Яропович, Лісівки. У стародавніх літописах вони згадуються наприкінці ХІ-ХІІ ст. як споруди, що вже не діють. Значить ці оборонні споруди широко використовувалися на першому етапі розвитку Київської держави – етапі зародження і зміцнення. Найефективніше вони використовувались за часів князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Як же появилися Змійові вали на території нашого краю?

Українські землі з початку ХІV століття стали об’єктом зазіхань сусідів. Серед держав, що повели наступ на землі України, була Литовська держава. На середину ХІV століття вона зуміла приєднати до себе Волинь. Наступними стали землі Київщини у складі яких була й Житомирщина. Вже у 1362 році литовці завоювали Київщину і Поділля. Жителі цих земель зустріли литовців як визволителів від татарського панування. Спочатку литовські князі вели досить лояльну політику щодо українців, діючи за принципом «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Було залишено систему князівського управління, руська мова фактично стала державною, литовці приймали християнство православного обряду, руські звичаї і закони швидко поширювались по всій Литовській державі. Однак, вже в ІІ половині ХV століття ситуація різко змінюється. У 1471 році було ліквідовано Київське князівство, а на його місці було введено воєводське правління. Землі Андрушівщини опинилися у складі Житомирського повіту Київського воєводства. Населення краю платило державний податок серебщину (сплата податку срібною монетою). Окрім цього, селяни зобов’язані були будувати і ремонтувати замки, зводити мости, прокладати шляхи, тощо. Селяни виконували повинності і на користь місцевих феодалів: платила натуральний податок і відбували панщину (в кінці ХV століття вона становила один день на тиждень, а вже в І половині ХVІ – два дні) Кінець ХV – І половина ХVІ століття стає часом початку і посилення татарських набігів на землі України. Не обминуло це лихо і наші землі. Вони опинились в зоні так званого Чорного шляху (одного з чотирьох головних напрямів татарських набігів).

На середину ХVІІ століття Україна була вузлом надзвичайно складних політичних, соціальних, національних і релігійних суперечностей. Особливо гострими були ці суперечності на Наддніпрянщині. Тут магнати і шляхта утворили величезні земельні володіння, захопивши землі селян, міщан і козаків. Як уже зазначалося, землі Андрушівщини були власністю князів Ружинських, яким у Київському воєводстві належала ціла округа в районі Житомира, Бердичева – Сквири з містами й містечками Ружин, Ставище. Попельня, Паволоч, Погребище, Котельня та інші. По всій Україні зросли селянські повинності. Селяни відбували панщину, виконували різні роботи: лагодили греблі, робили закіс, зажинки, заорки, вивозили з лісу дрова на панський двір, білити полотно, прясти, чесати вовну, стерегти фільварки тощо. Від кожного господарства стягувався ще й регулярний фіксований оброк (чинш) грішми і натурою. Панам належала монополія на володіння млинами, броварнями.

Звістка про повстання на Запоріжжі і про перемоги під Жовтими Водами і Корсунем швидко долетіла до нашого краю. Починають виникати повстанські загони, які виганяли польських шляхтичів із міст і сіл, запроваджували козацькі порядки. Польська шляхта не хотіла миритися із втратою свої багатств і намагалася придушити народні повстання в зародку. Особливо розлютили повстання «невдячної черні» князя Ярему Вишневецького. Він вважав себе месником за поразки і терор над шляхтою. Пихатий шляхтич заявив, що коли повсталі доб’ються своїх вимог і збережуть козацькі вольності, то «я в такій вітчизні волію не жити».

Як відомо, що після смерті Б.Хмельницького відбувся процес політичного розколу. Правобережна знову орієнтується на Польщу, а Лівобережна – на Росію. В умовах війни між Польщею і Росією, землі Правобережжя окупувала Польща і тут було знову відновлено всі три види гніту: соціальний, національний та релігійний. Селяни та козацтво не хотіли миритися з цим, а тому на Правобережжі з новою силою наростає рух за возз’єднання з Лівобережною Україною. Розпочалися повстання. Найбільшим було повстання в Паволоцькому полку, очолене полковником Іваном Поповичем. Повсталі здобули Паволоч, громили панські маєтки, знищували шляхтичів. На придушення повстання було кинуто велике каральне військо на чолі з правобережним гетьманом П.Тетерею. Повстання було придушено, а І.Поповича взято в полон і страчено у липні 1663 року. Андрусівське перемир’я (1667р.) та «Трактат про вічний мир» (1686р.) привели до територіального поділу України. Вона розділилась на промосковське Лівобережжя та пропольське Правобережжя без Києва, який залишився у складі Московської держави. Наша Андрушівщина у складі Київського воєводства опинилась під владою Речі Посполитої.

Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.