Гардишівка розміщена на 50 градусів північної широти і 29 градусів східної довготи, на правій стороні течії річки Гуйви, притоки Тетерева. Походження села Гардишівка, за переказами, зв’язане з прізвищем першого поселенця – лісника Гардаша. На місці, де розташоване село, був ліс. Хоч селище виросло, в основному, за роки Радянської влади, воно має свою багатовікову історію. Ще в сиву давнину на березі річки Гуйви ( Гунви) жили люди. Росли в лісі великі дуби віком понад 200 років. Із розповідей старожилів на початку ХХ ст.. в лісі було знайдено молотки та сокири з каменю. В лісі водились бурі ведмеді, вовки, кабани, козулі та інші звірі. Тут же була велика ловча яма, яку називали «вовчою ямою», з часом вона осунулась і залишилась невелика улоговина, яку засипали сміттям. В 1941 році дуби були зрізані німецькими військами і вивезені в Німеччину. Під час нападу татарів на поселенців міст, який проходив через річку Гуйву обсмолили смолою в суміші із клоччям, і коли татари рушили на міст поселенці навпроти пустили коня з підпаленою смолою. Міст загорівся – татари потонули. По сьогоднішній день це місце називається «Татарський брод». Коли будували новий міст, було знайдено кольчуги.

Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.

На початку ХІХ століття «Попередніми правилами царського міністерства освіти було встановлено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські й університети». Але ці правила аж ніяк не відносились до нашого краю, бо Андрушівщина належала до регіонів, де не було ніяких навчальних закладів.

    Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.

Андрушівка – місто, райцентр. Розташована на р. Гуйви, правої притоки Тетерева, за 47 км. від Житомира, обласного центру, у південно-східній частині області. Має залізничну станцію, є районна автостанція. Населення: - 10.000 чол., дворів -2.985. Через місто Андрушівка протікає річка Гуйва, яка впадає в р. Тетерів. Місто розкинулось на площі в 1.260 га. Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (середина I тис.) В історичних джерелах Андрушівка відома з 1683 р. під назвою Андрусовки і згадується в переліку « пустих сіл». Андрушівка тоді була приписана до Котельні. З XVII століття село стало власністю польських магната Феліціана Бержинського, який нещадно експлуатував місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк. В основному, селяни, крім різного роду ремесел, займались хліборобством і тваринництвом. Але чорноземи, які давали гарні врожаї, та мальовнича місцевість допомагали Андрушівці поступово зростати. В 1795 році налічувалось 1.058 жителів та 158 дворів; у 1798 році тут було 123 двори з населенням 1.046 чоловік, працювали: винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі, розвивалось і набувало вдосконалення кустарне виробництво: гончарне, деревообробне, ткацьке. З середини XIXст. в Андрушівці поряд з хліборобством діяли: шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки, працювало кілька крамниць. З 1850 року – 1.367 жит.,165 дворів. З 1859 року Андрушівку було віднесено до розряду містечок. У 1888 році було дворів – 266, а жителів – 2.132 чол. У 1899 році - 2.180 жителів та 445 дворів.

    Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської куль­тури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх ста­рожилів село раніше знаходи­лось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього посе­лення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церков­не поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказа­ми, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Ан­дрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало влас­ністю польських магнатів Бержинських.

Ми живемо в третьому тисячолітті, коли на арені суспільного життя, як стверджують науковці, пануватимуть духовні особистості. Сьогодні ж засоби масової інформації повідомляють про злочини в країні, пов’язані з діяльністю кримінальних груп або окремих шукачів „легкого” життя. І часто висновки про причини існування злочинності зводяться до того, що, мовляв, люди забули норми співжиття, вироблені предками протягом віків, звичаї і традиції, відвернулись від народної моралі, але особливо дошкульно ми відчуваємо наслідки того, що кілька поколінь у колишньому Радянському Союзі прожили без християнської віри. „Минуле не мертве. Воно навіть не минуле”, - стверджував американський письменник У. Фолкнер, а Томас Карлейль, англійський філософ, історик і публіцист ХІХ ст., поглибив цю думку:„Сучасне - це сума минулого”. Отож давайте звернемося до минулого - на 400 літ назад, побачимо, якими ж були тоді представники заможної частини населення нашого краю, у яких прагнення до збагачення не знало меж. Обмежимо період п’ять місяців: грудень 1610 року - квітень 1611-го. Окреслимо й територію, на якій розглянемо недостойні вчинки тогочасного дворянства Це - села сучасного Андрушівського району. Але спершу пригадаймо, який це був час. Закінчувалась епоха середньовіччя, в якій християнство мало величезний вплив на всі сторони суспільного життя, змушуючи населення Європи дотримуватися Божих заповідей у щоденному побуті, переслідуючи боговідступників (згадаймо вогнища католицької інквізиції у Західній Європі, на яких згоріли тисячі єретиків). Прийшли нові часи, в європейських країнах розвивались природничі науки, література (В. Шекспір своїм генієм поставив англійську драму на високий рівень, а М. Сервантес вже був відомий „Життям і ділами славного лицаря Дон Кіхота…”), право, надзвичайно бурхливого розвитку - доходить філософія.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…