Нехворощ – село, центр сільської ради. Розташоване по обох берегах річки Пустохи (притоки Гуйви) за 10 км. на південний захід від Андрушівки та за 15 км. від залізничної станції Чорнорудка. В літописі село згадується вперше в 1590 році. Найдавніше виявлене поселення на території села датується VI - VII ст. нашої ери. Було знайдено залишки ранньослов’янського городища Фороща цього періоду. За переказами перші жителі вирубували і випалювали ліси, розорювали і засівали поля для занять хліборобством та скотарством. Також вони займалися полюванням, риболовством та бджільництвом. Для захисту від ворогів, диких звірів та інших непроханих гостей люди обгородили поселення за звичаєм того часу дубовим частоколом, обплетеним хворостом. В акті від 14 лютого 1590 року згадується, що в містечку Фороща був укріплений замок ( Державний Архів Житомирської обл.. ч.3,т. 1 с.23.) Залишається загадкою перша трансформація назви містечка з Форощі в Нехворощ. Втім, легенда пояснює це повним зруйнуванням містечка під час якихось військових дій. Ось що розповідає легенда. В XIIIст. Під час навали монголо-татарської орди на Київську Русь, вороги дійшли до Фороща. Жителі поселення мужньо оборонялися і розлючені вороги дощенту спалили поселення. З часом на місці згарища виникло нове поселення. Загоїла рани земля, змилося дощами попелище, зазеленіли сади, забіліли селянські хати. Жителі, яким вдалося вижити, відродили містечко. Але це вже була не Хвороща і з’явилась нова назва Нехвороща.

Учні першої міської школи Андрушівки (Житомирська область) можуть по праву вважати себе аристократами. Вони навчаються в маєтку, збудованому у кінці ХІХ сторіччя цукровим магнатом Михайлом Терещенком, а фізкультурою займаються у старовинному та не менш красивому парку над ставком. Деякі доріжки тут навіть спеціально розмічені для стометрівок — білою фарбою написано, де старт і фініш, рисками означені метри. Але не лише школярі використовують цей маєток. Рівно дев’яносто років тому, 1920-го, балконом садиби як трибуною скористався червоний маршал Семен Будьонний. Але про все — по черзі.

 Гортаючи сторінки історії рідного краю не можна не згадати знамениту сім’ю Терещенків, яка залишила глибокий слід в історії не тільки Андрушівщини, а і всієї України. Коріння цього великого роду виходить із древнього українського міста Глухова, а його гілки поширились на Київ, Москву, Петербург, Париж, Канни, Женеву. До кола захоплень та занять представників сім’ї входили цукрова промисловість і торгівля, державна служба і суспільна діяльність, освіта і охорона здоров’я, доброчинність і меценатство, реліквії древності та твори образотворчого мистецтва, музика та поезія, авіація та космологія. Те, що було зведено на кошти роду Терещенків у середині XIX – початку XX століття, і через століття подовжують служити суспільству школами, лікарнями, інститутами, бібліотеками, музеями, музейними колекціями. Продовжують працювати побудовані ними заводи і приносять блаженний спокій людям цієї землі зведені ними храми. В численній сім’ї Терещенків були купці, промисловці, банкіри, члени міських управ, міські голови, попечителі учбових закладів, члени Державної думи, камергер імператорського двору, двічі міністр, дипломат, генерали, юристи, військові, видавці книг, діячі театру та музики, судді, авторитетні знавці мистецтва і старожитностей, уповноважені Червоного Хреста, церковні старости, інженери, акушерка, авіаконструктор, філософ.

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок (нині Городківка Андрушівського району Житомирської області) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Ґрози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Ґрози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.

Ця фотографія взята із архіву журналу «Советский воин». Під нею стояв підпис: «14 січня 1944 року. Партизанка О. Мехеда. Андрушівка - районний центр Житомирської області. Знімок Аркадія Шайхета». це фото стало ілюстрацією до матеріалу «Партизанская мадонна», який ми подаємо із скороченням. Автор - В. Афіногенов, капітан 2 рангу, спеціальний кореспондент «Советского воина». Вирізку із російськомовного журналу нам запропонувала із свого сімейного архіву андрушівчанка П. І. Коваль, за що редакція щиро вдячна їй.

Ветерани Великої Вітчизняної, люди старшого покоління, котрі пережили війну, добре пам'ятають такий вислів: „Де Жуков—там перемога". І це закономірно, бо саме Георгій Костянтинович був одним з найбільш здібних організаторів не тільки оборонних, а й наступальних операцій, вт.ч. Московської, Сталінградської і Курської битв. Не випадково в серпні 1943 року, після битви на Курській дузі, Г. К. Жуков, як представник Став­ки Верховного Головнокоманду­вання, вилітає на Воронезький й Степний фронти, де разом з гене­ралами армії М. ф. Ватутіним та І. С. Конєвим розробляють страте­гічний план визволення Лівобережної України і форсування Дніп­ра. Під час боїв за нашу столицю Г. К. Жуков знову прибув на ко­мандний пункт 1-го Українського фронту (раніше Воронезький) в Лютіж й координував діями аж до взяття Києва радянськими війсь­ками. 27 листопада 1943 року він виступив на мітингу з нагоди виз­волення столиці від фашистської наволочі. Після успішного завершення Київської наступальної операції Ставка Верховного Головноко­мандування доручає Маршалу скоординувати зусилля 1-го, 2-го і 3-го Українських фронтів для ро­згрому німецьких військ групи „Південь".

Вирощування солодких коренів протягом 19 століття швидко поширювались на схід, південь і захід України не минуло це і Андрушівку де були сприятливі грунтово - кліматичні умови для цукрових буряків, чималі водні ресурси, добре розвинуте тваринництво спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут в основному покріпачений люд. Буряк терли на спеціальних тертушках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводили в рух кіньми та волами.

Вже давно в Андрушівці дід Каленик не скликає лебедів для годування, а в парку, який посадив і зростив тут відомий цукрозаводчик Артемій Терещенко і до сьогодні панує аура краси, спокою і затишку. Ті ж озера, біля яких любила відпочивати сім’я Терещенків. Свого часу сюди приїздила житомирська поетеса Людмила Волошка і милувалась цим краєвидом...
Сюди щороку прилітають лебеді...