Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.

У південно-західній частині Городківки, біля дороги, що веде до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари, побудований у еклектичному стилі, в якому поєдналися елементи неоготики та модерну ХХ століття. Він красою й архітектурною довершеністю викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами вертикального ритму. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики з села чи району, а й приїжджають з Бердичева, а паломники з різних областей України йдуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудка.

Україна - це наша земля, рідний край, наша країна з багатовіковою історією, мальовничою природою і, зрозуміло, мудрими, талановитими людьми. Сьогодні мало кому відоме ім’я Любові Олександрівни Галанчикової. Для мене особисто ця жінка є взірцем мужності і незламності духу, хоча про неї я дізналася зовсім недавно, прочитавши книгу Віталія Ковалинського «Сім’я Терещенків». Мене завжди цікавила вітчизняна історія, особливо сторінки, що стосуються нашого рідного краю.

Весна йде землею зелено й молодо, посміхається сонячно, торкається струн душі білим цвітом і світлим спомином. Чи не ота пелюсткова завія так рано торкнулася волосся тих, хто так чекав ту весну далекого 45-го! І вона прийшла з Перемогою. Та лише вона залишилась молодою, бо Перемозі уже - 60! Так мало живе поруч з нами і тих, хто утверджував її ціною життя, захищаючи безіменні висоти, землю свою від фашизму. Мільйони синів і дочок згоріли в її полум’ї або ж уже по війні відлетіли у вічність вслід за журавлиними ключами...
Г.І. Колеснику з Лісівки пощастило - доля вберегла його в тій смертельній круговерті і розпорядилась так, аби ще довго топтав ряст по землі за себе і бойових побратимів.

Вона теж стала невісткою Солопіїв. Старшою, бо вийшла заміж за їх старшого сина - Івана Олександровича СОЛОПІЯ. А звати її - Анастасія Олександрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище МАЛІНОВСЬКА), 1916 року народження, мешканка м. Андрушівка. У 18 років вона стала дружиною коханого чоловіка.

Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував свого життя 1418 днів і ночей в ратних і трудових подвигах наближав Перемогу.
Страшні сліди залишила війна. Дорогою ціною дісталась нам перемога. Скільки горя, страждань за цими цифрами.