На жаль, в академічному чотиритомнику "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" не знайшлось місця для цієї споруди, тому - з інформацією сравжні проблеми, її майже немає. Розкажу те, що знаю.

Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так? :)

Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.

Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.

Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.

На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.
Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.

До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.
Ніна Петрівна організувала чудову екскурсію, шкода, обмаль часу не дозволив ознайомитись з історією села в повному обсязі. Людям таким потрібно пам'ятники ставити, якраз там, де зараз стоять терещенківські німфи, а їх краще на місце повернути. Хтозна, може, старий палац ще колись оживе?

Я поцікавилась і у батюшки, і у чудової жінки-краєзнавця в музеї, як називалося селище раніше. Вони відповіли, що Червоне - не примха комуністів, так звалося поседення і до радянської влади. Та виявилося, що все-таки не так. Бо колишня назва Червоного - Старе.

Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.

Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає.

Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...