народився 9 листопада 1925 року в с. Волиця Андрушівського району в родині селянина Іллі Красовського. Закінчив чотири класи місцевої школи, з раннього дитинства допомагав батькам, пізнав ціну шматка хліба. Коли розпочалася війна, Петрові йшов 16-й рік. Понад 2 роки життя на окупованій ворогом території, переховування з тим, аби не потрапити у німецьку неволю, породили у юнака ненависть до фашистів і ще більше зміцнили любов до рідного краю. В листопаді 1943 р., коли радянські війська визволили Київ від ворога і вийшли з боями на лінію Івниця-Степок- Яроповичі, Петро Красовський, якому виповнилося 18 років, вирушив назустріч своїм і був мобілізований польовим військкоматом та направлений на двомісячні курси в м. Шуя Івановської області.

Степан Варфоломійович Савчук (* 13 серпня 1915, Глинівці — † 21 серпня 1985) — Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни командир шабельного ескадрону 27-го гвардійського Червонопрапорного кавалерійського полку 7-ої гвардійської Житомирської Червонопрапорної кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Українського фронту, гвардії старший лейтенант.

Василь Максимович Мельник (* 12 листопада 1919, Іванків — † 8 серпня 1999, Київ) — Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни командир стрілецького батальйону 1368-го стрілецького полку 416-ої Таганрозької Червонопрапорної, ордена Суворова стрілецькій дивізії 5-ої ударної армії 1-го Білоруського фронту, майор.

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок (нині Городківка Андрушівського району Житомирської області) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Ґрози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Ґрози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.

Ця фотографія взята із архіву журналу «Советский воин». Під нею стояв підпис: «14 січня 1944 року. Партизанка О. Мехеда. Андрушівка - районний центр Житомирської області. Знімок Аркадія Шайхета». це фото стало ілюстрацією до матеріалу «Партизанская мадонна», який ми подаємо із скороченням. Автор - В. Афіногенов, капітан 2 рангу, спеціальний кореспондент «Советского воина». Вирізку із російськомовного журналу нам запропонувала із свого сімейного архіву андрушівчанка П. І. Коваль, за що редакція щиро вдячна їй.

Ветерани Великої Вітчизняної, люди старшого покоління, котрі пережили війну, добре пам'ятають такий вислів: „Де Жуков—там перемога". І це закономірно, бо саме Георгій Костянтинович був одним з найбільш здібних організаторів не тільки оборонних, а й наступальних операцій, вт.ч. Московської, Сталінградської і Курської битв. Не випадково в серпні 1943 року, після битви на Курській дузі, Г. К. Жуков, як представник Став­ки Верховного Головнокоманду­вання, вилітає на Воронезький й Степний фронти, де разом з гене­ралами армії М. ф. Ватутіним та І. С. Конєвим розробляють страте­гічний план визволення Лівобережної України і форсування Дніп­ра. Під час боїв за нашу столицю Г. К. Жуков знову прибув на ко­мандний пункт 1-го Українського фронту (раніше Воронезький) в Лютіж й координував діями аж до взяття Києва радянськими війсь­ками. 27 листопада 1943 року він виступив на мітингу з нагоди виз­волення столиці від фашистської наволочі. Після успішного завершення Київської наступальної операції Ставка Верховного Головноко­мандування доручає Маршалу скоординувати зусилля 1-го, 2-го і 3-го Українських фронтів для ро­згрому німецьких військ групи „Південь".

В період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. мій бойовий шлях проліг від Москви до Берліна. Навіть якщо його виміряти навпростець, то він становитиме 1800 км. А в ті вогненні літа з листопада 1941-го по 9 травня 1945 рр. він тягнувся надто довго і був важким, тернистим і трагічним.

З автором цієї публікації ми земляки-сусіди: коли я народилась, Віра Антонівна Коток (по чоловікові Копиткевич) уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. На її рідному обійсті давно стоїть нова хата, але в ній - чужі люди, бо померли Котки. Діти, онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А Віра Антонівна й досі серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими, ровесниками чи їх дітьми. Щаслива нагода нещодавно знову звела мене з цією доброю, мудрою жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і з’явилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні.
Лідія Наконечна.

Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області.