Житомирсько-Бердичівська наступальна операція розпоча­лась 24 грудня 1943 року, після на­вальної артилерійської та авіацій­ної підготовки силами 1-го Укра­їнського фронту (до його складу входили тоді 1-а гвардійська, 13, 18, 27, 38, 40 та 60 загальновійсь­кові армії, 1-ша та 3-я гвардійська танкові армії.). А всього 63 стрі­лецьких дивізії, 6 танкових, 2 меха­нізованих корпуси, 3 кавалерийських дивізії. Підтримку військ фрон­ту з повітря здійснювала Друга по­вітряна армія генерала Красовського. Під час 50-хвилинної артпідго­товки Г. К. Жуков знаходився на командному пункті 18-ї армії, разом із генералом М. Ф. Ватутіним. На Андрушівському напрямку діяли 38-а та 18-та загальновійськові армії та 1-ша і 3-тя гвардійська танкові ар­мії. Саме в цей час стався непри­ємний випадок, про який цікаво діз­натись й тим жителям району, які добре чули залпи артпідготовки. А трапилось таке: за 15 хвилин до призначеного часу командири усіх рангів були уже на спостережних пунктах і вогневих позиціях. Піхо­тинці, танкісти, сапери, зв'язківці— всі зайняли свої місця. Десятки ти­сяч людей чекали сигналу, бо вже звірено годинники. Заслухано до­повіді про готовність військ. Повіль­но спливали хвилини... І в цей час загальної напруги „зіграла" одна „катюша", як тоді говорили солдати. Але до призна­ченого часу було ще 15 хвилин. Всі командири з подивом дивились на годинники: не йнялось віри, що тра­пилось непередбачене. Час ще не наступив. Командири почали вияс­няти причину передчасного залпу. Та в цей час „зіграла" друга уста­новка, потім ціла батарея, а за нею всі гвардійські міномети. Розпочалась ланцюгова реак­ція. Вся артилерія армії (38-ї) відкри­ла вогонь. Сталось щось неймовір­не. Артилерійська підготовка ро­зпочалась без команди і сигналу. Маршал Г. К. Жуков зателефонував командуючому 38-ї армії генералу Москаленко. —Чому відкрили вогонь пере­дчасно? —Поки що не знаю, наказав з'ясувати,—відповів той. В цей час роздались залпи ар­тилерії із смуги сусідів справа. Це у 18-й та 1-й гвардійській арміях по­чалась артпідготовка. Протягом 2-3 хвилин вона без сигналу пошири­лась по всьому фронту. Георгій Кос­тянтинович наказав надіслати для ведення слідства начальника кон­тррозвідки і прокурора фронту. „Винуватцем" неприємного епі­зоду, як потім виявилося, став ко­мандир мінометної установки, який перед артпідготовкою помітив якийсь дефект в електросистемі і спробував його усунути. Але трапи­лось коротке замикання й установ­ка дала залп чотирма мінами. Обслуга сусідів не мала годин­ників, бо вони в той час були рід­кістю і носили їх під час минулої вій­ни лише командири. Вирішивши, що наступив час, вони теж відкрили вогонь. Почалась загальна артпід­готовка. Цей випадок не вплинув на хід операції. Атака піхоти і танків розпочалась на 10 хвилин раніше призначеного часу. Після прориву оборони ворога маршал Г. К. Жуков і генерал М. Ф. Ватутін приїхали в 38-у армію й ви­рішили поглянути на результати артпідготовки. На місцях передньо­го краю ворога залишились сліди залпів „катюш", які з великою точ­ністю накрили цілі. Г. К. Жуков за­лишився задоволений результатом. Від'їжджаючи, він забрав із собою і „гостей", які вели слідство. Пізно вночі Георгій Костянтино­вич доповів Верховному Головноко­мандуючому, що в прорив уведено танкові армії Катукова й Рибалко, саме ті армії, які діяли в напрямку нашого району. ... З 9 січня по 29 лютого в Андрушівці знаходився командний пункт штабу 1-го Українського фронту. Тут, на Красній гірці, у бу­динку № 20 на вулиці, яка зараз носить ім'я Ватутіна, жив маршал Г. К. Жуков. А поруч—генерал. Сам командний пункт знаходився у бу­динку колишньої лікарні. Маршал, як представник Став­ки Верховного Головнокоманду­вання по координації дій 1-го та 2-го Українських фронтів, увесь час знаходився в штабі 1-го Українсь­кого фронту аж до передислокації командного пункту на Захід на по­чатку березня. Жителі Красної гірки були висе­лені у лівобережну Андрушівку, або ж в інші села, але, як розповіда­ють старожили, вони мали пере­пустку для того, щоб прийти додому і взяти якісь продукти чи одяг. Вони й розповідають про перебу­вання тут штабу фронту. Біля с. Гальчин (де тепер колгоспний сад) був аеродром (посадочна площадка для штабних літаків, пе­реважно У-2). Часто вони сідали і на лід р. Гуйва, поряд з Красною гіркою. У книзі "Воспоминания и размышления" Георгій Костян­тинович згадує, що після взят­тя Кіровограда військами 2-го Українського фронту 8 січня він повернувся на 1-й Укра­їнський фронт, "... щоб разом з його командуванням взятись за підготовку Корсунь-Шевченківської операції". Він зок­рема пише: "11 січня я доповів наші міркування Верховному про план відсічення, оточення і розгрому всього Корсунь-Шевченківського угруповання. Верховний затвердив пропози­ції і 12 січня підтвердив своє рішення директивою Ставки". Силами військ 1-го та 2-го Українських фронтів 28 січня 1944 року було замкнуто кіль­це навколо гітлерівських оку­пантів, оточених в районі Корсунь Шевченківський. План операції, розроблений талано­витими полководцями в нашо­му місті, удався на славу. 8 лютого тут же, в Андрушівці, було підготовлено уль­тиматум оточеним фашистсь­ким військам, який закликав німецьких солдатів, офіцерів і генералів здатись. Він був під­писаний заступником Верхов­ного Головнокомандуючого Маршалом Радянського Союзу Г. К. Жуковим, командуючими військами 1-го та 2-го Українсь­ких фронтів генералами армії М. Ф. Ватутіним й І. С. Конєвим. Гітлерівське командуван­ня ультиматум відкинуло, тому було розпочато розгром оточе­них військ. Про ці дні великої напруги Георгій Костянтинович згадує: "Ранком 12 лютого я захворів на грип, з високою температу­рою мене поклали в ліжко. Зіг­рівшись, міцно заснув. Не знаю скільки проспав, але від­чув, що з усіх сил хтось нама­гається розштовхати мене. Це був мій генерал-ад'ютант Л. Ф. Мінюк. Питаю: —В чому справа? —Телефонує товариш Ста­лін. Зіскочивши з постелі, взяв трубку. Верховний сказав: "Мені щойно доповіли, що у Ватутіна вночі прорвався ворог із района Шендерівки в Хілки і Нову Буду. Ви знаєте про це? —Ні, не знаю. —Перевірте і доповісте. Відразу я зателефонував М. Ф. Ватутіну й вияснив, що во­рог дійсно намагався, скористав­шись хуртовиною, вирватись з оточення і вже встиг просуну­тись кілометрів на два-три, за­йняв Хілки, але був зупинений, про що я доповів Верховному. З 12 по 18 лютого маршал Г. К. Жуков координував дії 1-го та 2-го Українських фронтів по розгрому оточених фашистсь­ких військ в районі Корсунь-Шевченківський, знаходячись в нашому місті. 17 лютого з цим угрупованням було покінчено і наступного дня Георгій Костян­тинович виїхав у Ставку, де про­був до 20 лютого. Він доповів свої міркування Верховному Головнокомандуючому про плани подальших опе­рацій. 21 лютого маршал Г. К. Жу­ков повернувся у штаб 1-го Ук­раїнського фронту і тут (в Андрушівці) зорієнтував М. Ф. Ва­тутіна й членів Військової ради фронту відносно нових вказівок, одержаних у Ставці. Фронти розпочали прискорену підготов­ку до нових наступальних опе­рацій та їх матеріально-техніч­ного забезпечення, що дуже ус­кладнювалось весняним бездо­ріжжям. До речі, тут Же готу­вався план головного удару із району Дубно-Шепетівка-Любар в напрямку на Чернівці з тим, щоб розгромити Проскурівсько-вінницьке-кам'янець-подільське угруповання ворога. Вдень 28 лютого, пише у спо­гадах маршал Г. К. Жуков, зна­ходячись у штабі фронту, за­йшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції. Після дво­годинної спільної праці він мені сказав: —Я хотів би з'їздити у 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити на місці, як там вирішуються питан­ня взаємодії з авіацією і чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції. Маршал Г. К. Жуков радив генералу М. Ф. Ватутіну посла­ти в армії своїх заступників, а самому перевірити ще раз взає­модію з авіацією і обладнання фронтового тилу. Але Микола Федорович настояв на своєму. 29 лютого М. Ф. Ватутін виї­хав у 13-ту армію Пухова й 60-ту армію Черняховського. В цей день він мав оглянути і новий командний пункт в лісі під Ше­петівкою, куди планував пере­їхати з Андрушівки. Та під час переїзду з однієї армії в іншу, біля села Мілятина, на кортеж М. Ф. Ватутіна напала банда українських націоналістів у складі 250-300 чоловік. А в командую­чого було лише десять солдатів охорони. Миколу Федоровича було тяжко поранено, його достави­ли в Рівне, а потім літаком у Київ, проте врятувати життя генералові не вдалось. А уже 1 березня 1944 року саме в Андрушівці маршал Г. К. Жуков одержав директиву Ставки про призначення його командую­чим 1-м Українським фронтом. В перші дні березня 1944 року командний пункт штабу фронту передислокувався на Захід і вже 4 березня розпо­чався наступ військ під коман­дуванням маршала Г. К. Жукова. Він завершився перемогою. Варто підкреслити, що Георгій Костянтинович був нагородже­ний орденом "Победа" № 1 якраз в період визвольних боїв на Правобережній Україні. Уже пішли з життя і з трі­умфом увійшли в історію чо­тири рази Герой Радянського Союзу маршал Г. К. Жуков, Герой Радянського Союзу ге­нерал армії М. Ф. Ватутін, дві­чі Герой Радянського Союзу маршал бронетанкових військ М. Є. Катуков, двічі Герой Ра­дянського Союзу маршал бро­нетанкових військ П. С. Рибалко, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Чехословацької Республіки—Маршал К. С. Москаленко, Герой Радянсько­го Союзу генерал армії А. Л. Гетман, двічі Герой Радянсько­го Союзу генерал армії Й. І. Гусаковський, які наприкінці 1943 та на початку 1944 років командували саме тими війсь­ками Червоної Армії, які виз­воляли наш район, всю Жито­мирщину від фашистських орд. Їх імена заслуговують на те, щоб бути увічнені в назві сіл, вулиць, установ, шкіл. А на приміщеннях, де тоді прожи­вали Герої, мають бути вста­новлені меморіальні дошки. Навіть у чужих, ворожих краї­нах, є площі й вулиці, які но­сять імена радянських полко­водців. Отож вношу пропози­цію місцевим органам влади продумати це питання, допоки ще живі очевидці та свідки тих подій, прийняти рішення про увічнення пам'яті Героїв.

Історик-краєзнавець,

м.Андрушівка.

 

Матеріал надано особисто Йосипом Володимировичем на наше прохання, спеціально для сайту http://andruchivka.at.ua/.