Село Антопіль, центр сільської ради, знаходиться за 15 км. на південний схід від районного центру та за 35 км. від обласного центру. В селі зараз 231 двір і 446 жителів. Через село протікає невелика, тихоплинна річка Боярка. Вона несе свої води на північну сторону села Нова Котельня та впадає в річку Гуйва. Прикрашає село став своїми буйними вербами та верболозами. Село відоме з 1880 року. Легенда розповідає, що в давнину село належало панові Антопольському і його прізвище стало основою для назви села. Але документально підтверджено, що у XVIII ст. належало до Котельнянського маєтку поміщиків Прушинських . У XIXст. Перейшло у власність поміщика Люціїна Невмержицького. З 1880 р. успадковане його сином Йосипом. В 1795 році – 295 жит.,48 дв., 1834 рік – 218 жит. І 50 дв., 1850 – 448 жит.і 46 дв.,у 1888 році в селі налічувалось 596 жит. Та 76 дворів.У1899 р.- 1052 жит. і 176 дв. Село належало до Котелянської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії . У 1911році – 923 жит. і 204 дв.; 1926 – 1419 жителів та 307 дворів. Село належало до Андрушівського р-ну, Київської обл.. Тож, збігали роки, село розросталося і піт жителів, скроплюючи родючі чорноземи, нагороджував селян за виснажливий труд багатими урожаями.

Червоне – селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на річці Пустоха ( притока річки Гуйва) давня назва - Горбатка. Селище знаходиться за 15 км. на південний захід від Андрушівки, за 19 км. від залізничної станції Чорнорудка та за 45 км. від обласного центру. Населення – 3002 чол., дворів – 1201. Селище відоме з 1737 року. Існує кілька легендарних пояснень походження назви селища. Одна з них розповідає про великий кровопролитний бій в цій місцевості. Від села до села котилася чутка про монголо-татарську навалу. Розповідали, що зі сходу суне жахлива сила, яку ніхто не може спинити. Руїни, згарища, ріки крові і смерть залишала вона за собою. Люди насторожилися. Почали готувати мечі булатні, списи гострі. Чекати довелося недовго. Гінці сповістили , що наближається ворожа орда. І вирішили русичі краще вмерти, ніж піддатися ворогові. Вийшли вони в поле, яке звалося Криловецьким і мужньо зустріли ординців. Довго тривала кривава січа, а коли все стихло – поле все було вкрито тілами мертвих та важкопоранених. Червона кров запеклась на чорній землі. З того часу Криловецьке поле стали називати Червоною землею. Ще й тепер час від часу коло селища знаходять рештки зброї. А найчастіше можна натрапить на шматки червоного каменю. Кажуть, що то кров людська закам’яніла, якою так рясно оросилася ця земля в той давній трагічний день (можливо маються на увазі поклади сірого та червоного гранітів, які виходять на поверхню в цих місцях). А ще старожили розповідали, що місцеві господині любили мастити хати червоною глиною і містечко віддалік здавалось червоним. Тому його й назвали – Червоним. За іншою легендою у селищі здавна були великі ярмарки і базари, оскільки воно знаходилось на перетині торгових шляхів. Документально підтверджено, що ярмарки бували у містечку 2 і 24 лютого, 9 березня, в середу хрестопоклонної неділі, 23 квітня, на Вознесіння, в десяту п’ятницю після Паски, 14 вересня, 26 жовтня, 8 листопада, 9 грудня, а базари бували через кожні дві неділі. Сюди сходилися жителі з навколишніх сіл. Заїжджі купці привозили багато хорошого, «красного» товару, серед якого було багато тканин, а найбільше – червоної. Ця тканина дуже подобалась місцевим жителям і тому назвали це село Червоною. Час змінив назву цього містечка на Червоне. Селище відоме з 1737 року як містечко Червона. Воно згадується в зв’язку з розслідуванням вбивства в ньому дворянина Фелиціана Третяка ( акт від 17 грудня 1737 року) В 1744 році ним володів поміщик Лісницький. Воно відносилось до Солотвинської волості, Житомирського уїзду, Волинської губернії. В 40-х роках XIXстоліття в містечку поміщиком був граф Грохольський, який побудував палац в стилі пізньої готики, цукроварню, декілька побутових та житлових приміщень для заводської адміністрації і ряд складів, які називалися магазинами. А також розбив біля палацу парк. Граф Грохольський був членом польського сейму, він брав активну участь в повстанні під проводом Костюшко проти царського самодержавства. За участь в революційному русі маєтки Грохольського були конфісковані на користь царської казни. Після російсько – турецької війни Артем Якович Терещенко купив маєток Грохольського. Існує кілька версій про те, як Червоненський завод потрапив до рук братів Терещенків.

 Нехворощ – село, центр сільської ради. Розташоване по обох берегах річки Пустохи (притоки Гуйви) за 10 км. на південний захід від Андрушівки та за 15 км. від залізничної станції Чорнорудка. В літописі село згадується вперше в 1590 році. Найдавніше виявлене поселення на території села датується VI - VII ст. нашої ери. Було знайдено залишки ранньослов’янського городища Фороща цього періоду. За переказами перші жителі вирубували і випалювали ліси, розорювали і засівали поля для занять хліборобством та скотарством. Також вони займалися полюванням, риболовством та бджільництвом. Для захисту від ворогів, диких звірів та інших непроханих гостей люди обгородили поселення за звичаєм того часу дубовим частоколом, обплетеним хворостом. В акті від 14 лютого 1590 року згадується, що в містечку Фороща був укріплений замок ( Державний Архів Житомирської обл.. ч.3,т. 1 с.23.) Залишається загадкою перша трансформація назви містечка з Форощі в Нехворощ. Втім, легенда пояснює це повним зруйнуванням містечка під час якихось військових дій. Ось що розповідає легенда. В XIIIст. Під час навали монголо-татарської орди на Київську Русь, вороги дійшли до Фороща. Жителі поселення мужньо оборонялися і розлючені вороги дощенту спалили поселення. З часом на місці згарища виникло нове поселення. Загоїла рани земля, змилося дощами попелище, зазеленіли сади, забіліли селянські хати. Жителі, яким вдалося вижити, відродили містечко. Але це вже була не Хвороща і з’явилась нова назва Нехвороща.

Учні першої міської школи Андрушівки (Житомирська область) можуть по праву вважати себе аристократами. Вони навчаються в маєтку, збудованому у кінці ХІХ сторіччя цукровим магнатом Михайлом Терещенком, а фізкультурою займаються у старовинному та не менш красивому парку над ставком. Деякі доріжки тут навіть спеціально розмічені для стометрівок — білою фарбою написано, де старт і фініш, рисками означені метри. Але не лише школярі використовують цей маєток. Рівно дев’яносто років тому, 1920-го, балконом садиби як трибуною скористався червоний маршал Семен Будьонний. Але про все — по черзі.

 Гортаючи сторінки історії рідного краю не можна не згадати знамениту сім’ю Терещенків, яка залишила глибокий слід в історії не тільки Андрушівщини, а і всієї України. Коріння цього великого роду виходить із древнього українського міста Глухова, а його гілки поширились на Київ, Москву, Петербург, Париж, Канни, Женеву. До кола захоплень та занять представників сім’ї входили цукрова промисловість і торгівля, державна служба і суспільна діяльність, освіта і охорона здоров’я, доброчинність і меценатство, реліквії древності та твори образотворчого мистецтва, музика та поезія, авіація та космологія. Те, що було зведено на кошти роду Терещенків у середині XIX – початку XX століття, і через століття подовжують служити суспільству школами, лікарнями, інститутами, бібліотеками, музеями, музейними колекціями. Продовжують працювати побудовані ними заводи і приносять блаженний спокій людям цієї землі зведені ними храми. В численній сім’ї Терещенків були купці, промисловці, банкіри, члени міських управ, міські голови, попечителі учбових закладів, члени Державної думи, камергер імператорського двору, двічі міністр, дипломат, генерали, юристи, військові, видавці книг, діячі театру та музики, судді, авторитетні знавці мистецтва і старожитностей, уповноважені Червоного Хреста, церковні старости, інженери, акушерка, авіаконструктор, філософ.

Глинівці – центр сільської ради ( до 07.06. 1946 року – Ляхівці). Розташоване за 27 км. на захід від районного центру, за 55км. від обласного центру м. Житомира та за 18 км. від залізничної станції Кодня. В селі населення – 603жит. у 263 дворах. «Назва села вказує на те, що в ньому жило багато поляків і що вони володіли цим селом.- пише у своїй роботі про історію села Глинівці ( Ляхівці) Ю Андрійчук, - Ляхи – ще стара назва поляків. Так що нічого образливого в цьому найменуванні села не було. І лише загарбницькі війни, політичні та релігійні чвари зробили колись нейтральне слово « лях» образливим. По обидва береги невеликої річки люди виявили білу і червону глину. Дуже гарна була глина, використовували її і на будівництво, і на біління хат. І на виготовлення посуду та іграшок. Тому це поселення так і назвали : Глинівці.»

На північний захід від районного центру, за 4 км. від залізничної станції Града та за 25 км. від обласного центру – міста Житомира. В селі нараховується 336 дворів, в яких проживає 470 жителів, із них 5 – інвалідів Великої Вітчизняної війни, 5 – учасників бойових дій, 200 пенсіонерів.Cільській раді села підпорядкований хутір Чубарівка. Село дуже давнє. Відоме з 1609 року як Волосово. Легенда про поетичну історію кохання розповідає, що на березі річки Гуйви поселився шляхетний панич, який закохався у місцеву красуню, волосся якої покривало землю біля неї і нарік місцевість Волосів. А інша легенда пояснює походження назви села тим, що жителі села в основному займались тваринництвом. А в ті далекі язичницькі часи покровителем пастухів і тварин був могутній бог Велес або його ще називали Волос. І на тому місці, де було колись місце поклоніння богу Велесу, виникло поселення, яке люди назвали Волосово. А ще розповідають, що в цьому селі багато розводили коней і заготовляли кінський волос. За іншою версією – поселилось в цій місцевості плем’я високих та великих людей - Волоханів. Вони жили мирно та обробляли родючу землю, переживаючи на своїй землі всі колізії історії. З плином часу назва села трансформувались у Волосів. Село Волосово у XVII столітті село належало поміщику Самуелю Медлішевському, у 1888 році мало дворів -145, жителів – 1167. Було пізніше розділене між кількома власниками: Гуменецькими, Трипольськими, Яковськими, Гоголями.

Козлов Йосип Дмитрович народився 2 квітня 1912 року в сім’ї лісника в с. Нехворощ Андрушівського району. До 1921 року жив у сім’ї, навчався в школі. В 1921 році померла мати Олександра Василівна і маленький Йосип став безпритульним. П’ять років поневірянь виховали в юнака на все життя серйозне ставлення до навчання та праці, до життя. З 1925 по 1927 рік Йосип був учнем Івницького лісопильного заводу, потім працював помічником машиніста на лісопильному заводі в с. Буймер Іванківського району Житомирської області, водієм у зоотехнікумі в с. Новий Завод Мархлевського району. В травні 1930 року вступив у Київську військову школу зв’язку ім. М. І. Калініна, яку успішно закінчив, і з листопада 1933 року по квітень 1936 року служив командиром взводу зв’язку 282 стрілецького полку 94 стрілецької дивізії.