Мотроні Никифорівні Учтенко Бог наміряв довгого віку - на Водохреща в колі рідних відзначила жінка свій 90-річний ювілей. Привітати ветерана праці прийшли, крім родичів, представники сільської громади, ветеранської організації. Всі говорили про нелегке життя ювілярки, бажали їй довгого віку, радості й достатку.
  Як у всіх її ровесників, дитинство і юність Мотрони Никифорівни припали на періоди колективізації, голодомору, війни і відбудови. Кожен з них запам’ятався по-своєму, однак у спогадах все частіше зринають воєнні роки. Дівчина допомагала партизанам загону Івана Богорада, в якому воював її двоюрідний брат Павло Суботенко. Тоді ж познайомилася ближче із сільським хлопцем Миколою Утченком, який шив чоботи для партизанів. Але про особисте життя в роки жорстокої боротьби з ворогом мало хто думав - найбажанішою для кожного була Перемога, але до неї було ще далеко. Німці полювали на молодь, щоб відправити до вермахту дешеву робочу силу. Мотря дуже боялася стати підневільницею, переховувалася в Халаїмгородському (нині Городківському) лісі. Після війни поїхала до Києва, влаштувалася робітницею на шкіряний завод. Та любов до землі, до рідного села повернули дівчину додому. Вона разом із сільськими хлопцями закінчила курси трактористів у Андрушівці й сіла на старенький ХТЗ. Хтось дивувався з дівчини, хтось заздрив, а вона знала своє діло: орала, боронувала, сіяла. За працьовитість та веселу вдачу любили Мотрю в селі і старі, й малі, задивлялися на неї парубки. А вона вийшла заміж за давно обраного - того ж таки Миколу Утченка, з яким разом допомагала партизанам. Побралися вони в 1947-ому. Разом працювали в колгоспі, хату будували. Народилося в сім’ї дві донечки - Валя і Антося. Треба було всьому лад давати, всюди встигати. Довелося Мотроні Никифорівні про трактор забувати, а до рук сапу брати - стала вона буряківницею. Коли сил поменшало - перейшла в рільничу бригаду, де трудилася до 67 років. Пережила жінка і радощі, і печалі. Піввіку прожила вона в парі із своїм Миколою, а вже 12 років як вдова. У своєму поважному віці вона залишилася такою ж доброю, привітною, гостинною. Радо стрічає своїх рідних, особливо радіє правнуками. Все важчою стає для жінки домашня робота, але вона старається давати лад усьому, звичайно, при допомозі рідних і близьких людей - дітей, онуків, правнуків. А вони завжди пишаються такою матір’ю і бабусею.

Лебединецький сільський голова.