З Ю. П. Васьковим - вчителем трудового навчання Нехворощанської ЗОШ І-ІІІ ст., я познайомилася під час конкурсу «Учитель року-2010», який проходив у районному відділі освіти ще на старті цього року. Кожен педагог презентував свій досвід роботи, здобутки, представляв світ своїх захоплень. Мене приємно вразила одна річ, що стояла серед інших на столі, - велосипед із лози. Не думала, що такий складний витвір можна виготовити зі звичайнісінької верболози. Не втрималася, щоб не потримати його в руках, аби краще роздивитися. Поцікавилася, хто ж його автор. Виявилося, що Юрій Петрович Васьков. Захотілося ближче познайомитися з цим цікавим чоловіком, який, працюючи з дітьми, дотримується креда: «Розум дитини - не посудина, яку слід заповнити, а смолоскип, котрий треба запалити. Він - на кінчиках дитячих пальців». І ось я у його рідному селі - Нехворощі. Не вперше я була в ньому і щоразу мене зачудовувала його краса: багаті плодами кучеряві садки, ліс, річка, привітні люди. Обійстя Васькових я відшукала швидко, а відчинивши хвіртку, зупинилася вражена, бо потрапила в казку, в райський куточок. Скрізь було стільки квітів! Вони росли не лише в квітнику, а звисали з підвісних горщиків, квітли на підвіконні - відчувалася рука господині. А в молодому садочку між трояндами, лілеями і справді наче ожила казка: там досить мирно вживалися казкові герої: мандрувала кудись черепаха, ніс варту лісовик, бавились крокодил Гена і Чебурашка, під палючим сонцем «росли» гриби. Чого там тільки немає… В кожному куточку подвір’я щось та дивувало. Ближче до хати гарно вписувалися в загальний вигляд бесідка, обплетена лозою та покрита очеретом, в оригінальному стилі зроблений колодязь з таким же дахом. Тут знаходило застосування все незвичайне і цікаве, що знаходив Юрій Петрович у природі: замислувато і химерно переплетені гілки бузку перетворювалися на оригінальний букет, сухі корчі - на підсвічники, вішалки, куски деревини - на сніговиків. А ось в куточку двору - щось дерев’яне під солом’яною стріхою. Піймавши мій зацікавлений погляд, Ю. П. Васьков посміхаючись пояснив: - Це довбанка. Знайшов кусок дуплястої липи, роздовбав трохи всередині, змайстрував вихід внизу, покрив сніпком околоту і вийшов вулик. Поставлю на своїй пасіці, хай селиться бджолородина. Сподіваюся, що в ньому буде найкомфортніше бджолам, бо немає там шкідливих матеріалів, все натуральне, природне. - То Ви і пасічник? Давно займаєтеся бджільництвом? - З 1982 року. Це дуже корисна і цікава справа. Навколишній світ до кінця невивчений і непізнаний. Ми дісталися до космосу, розвідали, що діється в земних надрах, але не розгадали, що таке прополіс. Шкода лише, що ми не можемо вберегти і захистити навколишній світ, іноді бездушно знищуємо його. Ще багато цікавого я побачила в обійсті Васькових. Наприклад, камінний замок з велетенським змієм із металевих кришок Юрій Петрович спорудив для внучки, а також Колобка. Коли завершилася моя екскурсія по їх садибі, Юрій Петрович запросив присісти в тіні. Звернула увагу на лавочку - теж незвична, вирізана із колоди. Довго розмовляли. Я цікавилася з якими матеріалами працює, хто передав йому секрети майстерності. - А все просто, - пояснив він, - потрібно знати свою історію, своє коріння, народні традиції, нашу українську культуру. Багато зачерпнув і від батька. Збудував дім на місці, де колись мешкав дід, де стояла маленька хатина під солом’яною стріхою. Довго ми з батьком підправляли той дах, аби збереглася пам’ять… Так навчився робити сніпки з околоту, вшивати ними дах, вмію робити китиці, плести капелюхи та багато чого. Оте багато чого потрібно було просто побачити. Скільки всього, зробленого його руками, було в домі. Це вироби з лози, дерева, очерету, соломи, металу. Вази, підставки, декоративні панно, хлібниці, кошики - все, що брала до рук, викликало зачудування. Але коли побачила на покуті велетенський Дідух - перехопило подих. Це було втіленням всього: і багатства душі господаря, і його фантазії, і отого, що ми називаємо істинно українським. Яких там колосків не було: корона з вівса, нижче - вусатий ячмінь, потім - жито, пшениця. Все те мудро сплетене, наче ваза. Велич і щедрість нашої землі, золото і красу рідних полів, минувщина наша і майбутнє було в тому Дідусі. За нього не соромно було б і перед нашими предками. А потім Юрій Петрович показав мені шкільну майстерню, де займається з дітьми. Просто диво. Вона скоріше була схожа на колишню селянську оселю, ніж на місце, де діти мають справу з деревом, металом - стільки там було речей старовинного українського побуту, виготовлених школярами під керівництвом наставника. Ось так живе в звичайнісінькому селі звичайна і така незвичайна людина - сільський учитель, біолог за фахом, з багатою і доброю душею. Цей чоловік любить село і землю, багато працює на ній. Він закоханий в природу і та за щиру, непідкупну і непоказну любов до неї так щедро відкриває йому свій світ, пробуджує фантазію. Юрію Петровичу болить усе, що болить і нам: труднощі, котрі переживають держава, село, він їм зичить кращої долі. А дітей - своїх і чужих, виховує так, аби дбали про край свій, скільки може - захищає правду і разом з тим творить красу.