Із хвилюванням читаю в нашій районці історичний нарис Й. В. Лоханського «Красна Гірка - остання висота полководця». Дякую йому за такі публікації. Добре, що така небайдужа і творча людина живе в Андрушівці і може, спираючись на історичні факти, розповісти молодим про те, що діялося на теренах району в роки минулої війни. Добре було б такі матеріали збирати в районному музеї. Отож районній держадміністрації, районній та міській радам варто було б подумати над його створенням, поки ще є матеріали, є люди, котрі можуть розповісти багато цінного.
Я також часто згадую про війну, бо якраз на ті вогненні роки випало моє дитинство. Йшов грудень 1943 року. Люди подейкували, що німці знову наступають. Мати хворіла, тому віддала мене старшій сестрі в Радомишль, а сама залишилась в селі Ситняки берегти хату. Сестрин чоловік був на фронті, їй страшнувато було залишатися з двома малолітніми дітьми та й мені йшов лише дев’ятий рік. Вона вирішила їхати в село Заболоть, що за 8 км від Радомишля, до чоловікового брата Якова. Весь день ми збиралися, а на вечір знайшли підводу і повантажили речі. Виїхали за Радомишль. А як їхали колгоспним садком, я придрімав на возі. Коли ж по ньому затарабанили гілки, злякався, думав, що то кулі б’ють по мені. Сплигнув і почав бігти. Добре, що сестра наздогнала і «повиховувала» трохи, аби тримався гурту. Приїхали в Заболоть вночі, а на другий день пішов гамір по селу: чоловіків проводжають на фронт. Ті нашвидку прощалися із сім’ями. Яків теж обняв дружину Оксану, дітей. Вже й колона вишикувалась, а дружина й діти повисли на дужих його плечах, ніби відчували, що прощаються назавжди. Не повернувся Яків з війни. Згадую: бій наближався до села, снаряди розривалися зовсім поряд. А коли наставала тиша і виглядало сонечко, то здавалося, що і війни немає. Налякані люди виходили з бліндажів. Неподалік жив чоловік, що пішов служити німцям, а вдома залишилася дружина з двома дітьми - 13-річним сином Миколою і 15-річною донькою. Стоять вони під хатою, милуються грудневим сонечком. Коли як не рвоне снаряд - мене відкинуло аж в бліндаж. А коли все стихло і розвіявся дим, то побачили, що під хатою стоїть Микола - білий, як стіна, а поруч мертві мати й сестра. Зійшлися жінки, бо чоловіки були на фронті, взяли підводу, замотали тіла в німецьку палатку і завезли на кладовище, аби поховати. Наступного дня з’явилася колона німецьких танків з чорними хрестами. Село зайняли фашисти. В нас була гарна хата, тому в ній розмістився німецький офіцер з денщиком. Вони поселилися у світлиці, а ми тіснилися в прихожій. З харчами було скупо, то, бувало, щось тихцем потягну в денщика, коли той обідає, бо ж їсти хочеться. Не знаю, чи помічав він, але не проганяв. Одного разу, коли всі ми тільки повлягалися на підлозі, встеленій соломою, до хати увірвався власовець, почав кричати, що постріляє всіх більшовиків. Денщик вихопив у нього гвинтівку, потім і пістолет, а самого зі злістю випхав з хати. До ранку вже було не до сну. Якось чую, звучить музика з німецького радіоприймача і б’ють Кремлівські куранти. Це мене навіть здивувало. Не знаю, чи був денщик комуністом, чи просто доброю людиною, але до нас він ставився по-людськи. Не всі і серед них були фашистами. Ми, діти, і у війну були багаті на витівки. Одного дня вирішили податися за село, щоб побачити, що там робиться. Коли добралися до ліска, що ріс недалеко від села, аж жахнулися - там лежало багато побитих коней і тіла наших бійців, своїх німці забрали. Хоч і страшно було, але назбирали патронів, кинули їх в окоп, туди зіпхнули солом’яні кулі. Один із хлопців дістав кресало і запалив солому. Відбігли за метрів сто і чекаємо, коли гахне. Як раптом біля ліска на дорозі з’явилися озброєні німці. Вони залягли і почали стріляти. Кулі свистять, а ми повземо канавою, що є сили, доповзли до хати і мерщій в окопи. Сидимо, як миші. Всі замурзані, але задоволені, що налякали фріців. Бої наближалися до села. Одного разу всіх розбудив страшенний гул. Здавалося, земля розкололася навпіл. І хоч надворі була ніч, але стало видно, як удень. Дорослі казали, що то б’ють катюші. Вранці побачили на полі багато наших солдатів, одягнених в білі кожухи, озброєних автоматами, в село увійшли танки з червоними зірками. Всі повибігали з хат, радо вітали визволителів. Коли ми підводою добиралися до Радомишля і їхали біля ліска, то побачили кілька підвід та жінок, які звозили тіла вбитих бійців. В жіночих очах стояли сльози, бо і їх чоловіки, батьки, сини теж були на фронтах. Скільки життів забрала проклята війна, скільки доль людських скалічила. Вчився я в Радомишльській школі № 2. Ми, учні, доглядали в скверику 6 могил, де були захоронені офіцери, котрі загинули в боях за Радомишль, який 4 рази переходив з рук в руки. Серед них був і Герой Радянського Союзу капітан Батурін. Відтоді минуло кілька десятиліть, роки стерли з пам’яті чимало дат, подій, але ті, що були пов’язані з війною, живуть в ній і досі.

с. Малі Мошківці