У Малих Мошківцях і дорослі, і діти глибоко шанують цю стареньку жінку з щирою посмішкою і таким добрим серцем. Антоніні Іванівні Гуменюк накувала зозуля уже дев’яностий.
На долю вчительки випало багато випробувань. Їй не було і десяти років, як помер батько і всі сімейні турботи лягли на тендітні плечі неньки, яка сама ростила і виводила в люди п’ятеро дітей. В 11 років Тоня дитячими очима бачила трагедію українського народу - страшенний голод 1933-го. На все життя закарбувалося в пам’яті, як мученицька голодна смерть косила людей. В 1939 році вона закінчила 10 класів і вступила на філологічний факультет Житомирського педінституту, а через рік, як закінчила перший курс, її направили працювати в школу в зв’язку з тим, що не вистачало вчителів. Тому й перевелася на заочне відділення. 21 червня 1941 року приїхала на сесію, а вночі прокинулася від гулу німецьких літаків, які бомбили Житомир - розпочалася війна. Хлопці-однокурсники пішли на фронт, а дівчата роз’їхалися по домівках. Село Малі Мошківці окупували німці. Молодь почали відправляти на підневільні роботи в Німеччину. Довго переховувалася Антоніна. Але одного разу староста Данило Кіптенко, який був її хрещеним батьком, привів до хати жандармів і дівчину забрали. Так вислужувався зрадник перед німцями, що не пожалів і хрещениці. Спочатку повезли її в Андрушівку - звідти втекла, але запроданці піймали, страшно побили і відвезли в Козятин. А потім вона з групою юнаків знову тікає, але невдало. Хлопців поліцаї постріляли, а дівчат побили і відправили до Німеччини. Потрапила Антоніна в Нюрнберг. Боляче жінці згадувати, що пережила. Табір, в якому їх тримали, був обгороджений трьома лініями колючого дроту, працювали на заводі з 6-ої години ранку до 10-ої вечора. Годували баландою з ріпи та буряків. Були там хлопці та дівчата з Франції, Італії, Польщі. Нарешті дочекалися Перемоги. Нюрнберг зайняли союзники - американці. Через два місяці українців передали радянським військам. Не вабили українських дівчат гарні німецькі котеджі - серце линуло до рідної домівки. Хотіли йти пішки, але військові їх не пустили, щоб есесівські банди, що хазяйнували на дорогах, не побили. Тому на Батьківщину добиралися товарняками. Нарешті і рідна Україна. Скромна хатина в рідних серцю Малих Мошківцях. Старенька мати втратила свідомість, побачивши рідну доньку на порозі хати. З радістю і завзяттям працювала вчителькою в Глинівецькій школі. Покохала статного хлопця Володимира, котрий повернувся з фронту. Побралися, побудували гарну хату, посадили садок, виховали дочку, яка вивчилась на інженера. Надто рано пішов із життя коханий чоловік, її надійна опора і підтримка. Пам’ять про нього свято береже вся родина. Вже й дочка Аллочка має дітей та онуків. Радіє ними усіма Антоніна Іванівна, яка, хоч і на заслуженому відпочинку, але не сидиться їй без діла - доглядає сад, порається на городі. За свій вік виховала багато гарних учнів, які їй завжди щиро дякують. От і мій старший син Микола, класним керівником у якого була Антоніна Іванівна, завжди з любов’ю і теплом згадує про цю добру і вимогливу вчительку, серце якої переповнене любові до дітей. Як згодились синові глибокі знання німецької мови, які дала А. І. Гуменюк, коли він, кандидат технічних наук, бував у Німеччині, Швейцарії, Австрії. Тож низько вклоняємося цій прекрасній жінці за ті зерна розуму і добра, котрі засіяла вона в сотні молодих душ, і які дали гарні сходи, бажаємо їй здоров’я на довгі літа.
Василь Гребенюк