Учні першої міської школи Андрушівки (Житомирська область) можуть по праву вважати себе аристократами. Вони навчаються в маєтку, збудованому у кінці ХІХ сторіччя цукровим магнатом Михайлом Терещенком, а фізкультурою займаються у старовинному та не менш красивому парку над ставком. Деякі доріжки тут навіть спеціально розмічені для стометрівок — білою фарбою написано, де старт і фініш, рисками означені метри. Але не лише школярі використовують цей маєток. Рівно дев’яносто років тому, 1920-го, балконом садиби як трибуною скористався червоний маршал Семен Будьонний. Але про все — по черзі.

 Гортаючи сторінки історії рідного краю не можна не згадати знамениту сім’ю Терещенків, яка залишила глибокий слід в історії не тільки Андрушівщини, а і всієї України. Коріння цього великого роду виходить із древнього українського міста Глухова, а його гілки поширились на Київ, Москву, Петербург, Париж, Канни, Женеву. До кола захоплень та занять представників сім’ї входили цукрова промисловість і торгівля, державна служба і суспільна діяльність, освіта і охорона здоров’я, доброчинність і меценатство, реліквії древності та твори образотворчого мистецтва, музика та поезія, авіація та космологія. Те, що було зведено на кошти роду Терещенків у середині XIX – початку XX століття, і через століття подовжують служити суспільству школами, лікарнями, інститутами, бібліотеками, музеями, музейними колекціями. Продовжують працювати побудовані ними заводи і приносять блаженний спокій людям цієї землі зведені ними храми. В численній сім’ї Терещенків були купці, промисловці, банкіри, члени міських управ, міські голови, попечителі учбових закладів, члени Державної думи, камергер імператорського двору, двічі міністр, дипломат, генерали, юристи, військові, видавці книг, діячі театру та музики, судді, авторитетні знавці мистецтва і старожитностей, уповноважені Червоного Хреста, церковні старости, інженери, акушерка, авіаконструктор, філософ.

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок (нині Городківка Андрушівського району Житомирської області) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Ґрози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Ґрози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.

Ця фотографія взята із архіву журналу «Советский воин». Під нею стояв підпис: «14 січня 1944 року. Партизанка О. Мехеда. Андрушівка - районний центр Житомирської області. Знімок Аркадія Шайхета». це фото стало ілюстрацією до матеріалу «Партизанская мадонна», який ми подаємо із скороченням. Автор - В. Афіногенов, капітан 2 рангу, спеціальний кореспондент «Советского воина». Вирізку із російськомовного журналу нам запропонувала із свого сімейного архіву андрушівчанка П. І. Коваль, за що редакція щиро вдячна їй.

Вирощування солодких коренів протягом 19 століття швидко поширювались на схід, південь і захід України не минуло це і Андрушівку де були сприятливі грунтово - кліматичні умови для цукрових буряків, чималі водні ресурси, добре розвинуте тваринництво спочатку виникає невеличка соковарня на лівому березі Гуйви, на так званій Яцюковій землі. Працював тут в основному покріпачений люд. Буряк терли на спеціальних тертушках вручну, для вичавлювання соку використовували примітивні пристрої, які приводили в рух кіньми та волами.

Вже давно в Андрушівці дід Каленик не скликає лебедів для годування, а в парку, який посадив і зростив тут відомий цукрозаводчик Артемій Терещенко і до сьогодні панує аура краси, спокою і затишку. Ті ж озера, біля яких любила відпочивати сім’я Терещенків. Свого часу сюди приїздила житомирська поетеса Людмила Волошка і милувалась цим краєвидом...
Сюди щороку прилітають лебеді...

Село (1620 жителів) Андрушівського району, розташоване на берегах р. Івянка. Перші відомості про Івниця датуються 1584. У другій половині XVIII ст. це було досить велике торговельно-ремісниче містечко з населенням понад 3 тис. жителів, в 1761 р. навіть отримало привілеї від польського короля Августа III. Тоді в містечку були церква, костел і каплиця, синагога і єврейський молитовний будинок, школа і дві лісопильні. У другій половині XVIII ст. тут на пологому лівому схилі річки закладається добре спланований ландшафтний парк з традиційною системою ставків зі шлюзами.

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.