Шістдесят років тому, 9 сі­чня 1944 року, командний пункт штабу Першого Украї­нського фронту перемістив­ся із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував ге­нерал армії М. Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступаль­ної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому на­прямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійс­нювали наступальні дії в на­прямку Умані й Вінниці. На командному пункті штабу Першого Українсько­го фронту перебував засту­пник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянсь­кого Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річ­ки Гуйви), в приміщеннях лікаарні. Тут визначними пол­ководцями Великої Вітчизня­ної війни розроблялись пла­ни нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці. Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по роз­грому Корсунь - Шевченківського угруповання військ во­рога відомо усім. Про гуман­ні наміри радянського ко­мандування щодо збережен­ня життя тисячам солдатів й офіцерів, військ, що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розро­блений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправле­но на підпис до штабу Пер­шого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков. Для доставки тексту уль­тиматумуполковник Артеменко терміново вилетів в Ан­друшівку, до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (ні­мецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі двох вини­щувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сі­дали прямо на лід водойми­ща біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки. В ультиматумі було, зокре­ма, сказано:«... Кільце оточен­ня дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування да­ремна. Дивізії, котрі поспіша­ли вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допо­могти боєприпасами та паль­ним за допомогою транспор­тних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливо­стей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових ве­личезних втрат німецьких со­лдатів і офіцерів ...» Ультима­тум було доставлено в штаб ворожих військ групи генера­ла Штеммермана... 8 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, коман­дуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ «Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів ве­рмахту був знайдений і труп Штеммермана. В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков: «Днем 28 лютого, знаходя­чись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутін а, щоб ще раз обговорити з ним питання май­бутньої операції (Чернівецької). Після двогодинної спільної ро­боти він мені сказав: - Я хотів би з'їздити в 60- ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до по­чатку операції. Я радив йому, - пише Мар­шал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайня­тись розглядом рішень всіх командармів, ще раз переві­рити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович наполягав на своїй поїздці, по­силаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи на­мір особисто зайнятись шта­бом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ. На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і до­повіли, що туди привезли важко пораненого командую­чого фронтом М. Ф. Ватутіна...» Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівне­нщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полко­водця не вдалось навіть ме­дичним світилам. 15 квітня 1944 року пере­стало битися благородне се­рце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами відпа­ла останню військову шану вірному сину Вітчизни, тала­новитому полководцю. Лише рівнечани не знай­шли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загар­бників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 року.

краєзнавець.